це життя більше ніколи не буде колишнім.
мені здається ми все ще цього не усвідомлюємо.
себто ми точно це знаємо, але усвідомити, це як облити окропом руку, ти знаєш, що це може бути боляче, але настільки розумієш лише, коли це стається з тобою.

ми наче знову на нулі та все, що ми створимо чи збудуємо, все те, що хтось або й самі зруйнуємо, буде залежати від нашої сили, від нашої слабкості й уміння вигризати своє життя з цього мороку.

я думаю про те, що літо за моїм вікном пахне каштанами й теплим морем, дощем і свободою. мені хочеться спекти для когось вишневий пиріг, зустрітися на полуниці, гуляти до півночі й багато посміхатися, а все це тому, що більше не існує ніякого завтра.
жити тут і тепер.

називати речі своїми іменами,
давати назви станціям, які росли разом з нами у цих містах,
що вписують нас у свою історію, мовою крові й стрічками новин з якими ми тепер засинаємо, замість коханих, вмістом домашніх аптечок лікуємо рани, тримаємось віри, боремося на боці свободи, щодень клопоти та турботи, клопоти та турботи, а я ще й без роботи.